Лист Генеральної прокуратури України від 25.10.2011 р. №06/2-р-11 стосовно колізії у підходах до тлумачення терміна "звернення"

Заява чи повідомлення про злочини — звернення у порядку КПК України чи Закону України «Про звернення громадян (02.10.96)»?

Молодіжна організація піднімає це питання, оскільки, на її думку, п. 1.3 Інструкції про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури України заяв і повідомлень про злочини, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 24.06.2004 р. №66/13-ок Про затвердження Інструкції про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури України заяв і повідомлень про злочини (далі — Інструкція), через використання терміна «звернення громадян» замість встановлених у ст. 94 КПК України «заява» та «повідомлення» начебто неправомірно розширює «...категорію приводів для порушення кримінальної справи» і одночасно створює умови «...для альтернативного шляху розгляду заяв та повідомлень про злочини як звернень громадян». Відповідно постає питання про визнання окремих норм Інструкції нечинними.

Генеральна прокуратура категорично не погоджується з таким тлумаченням та вказує на таке.

Як свідчить практика, до прокуратури нерідко надходять звернення громадян, що безпідставно іменуються останніми «заява» чи «повідомлення про злочин», але за своїм змістом та правовою природою до таких не належать, оскільки не містять конкретної інформації про будь-який злочин чи його окремі ознаки (в аспекті чинного кримінального законодавства України), а мають загальний, невизначений характер з міркуваннями (висловленням оціночного ставлення) заявника щодо певних подій або осіб.

За таких обставин зазначені звернення не можуть розглядатися з прийняттям рішень у порядку ст. 97 КПК України через відсутність предмета дослідчої перевірки і вирішуються органами прокуратури відповідно до Закону України «Про звернення громадян».

Положення самої Інструкції, на думку Генеральної прокуратури, апріорі не може створювати умов для альтернативного шляху розгляду заяв та повідомлень про злочини як звернень громадян, оскільки має інший предмет регулювання і встановлює порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури заяв, повідомлень та іншої інформації саме про злочини, а також прийняття за ними рішень відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Жодних вказівок щодо розгляду таких заяв і повідомлень згідно із законодавством про звернення громадян Інструкція не містить.

Також зазначимо, що ст. 97 КПК України суб’єктом приймання заяв і повідомлень про злочини визначено слідчого та прокурора, тоді як приймання всієї поштової кореспонденції в органах прокуратури покладається на працівників секретаріату, які не належать до числа прокурорсько-слідчих працівників і, таким чином, не уповноважені самостійно приймати рішення про реєстрацію вхідної поштової кореспонденції у Книзі обліку заяв і повідомлень про злочини.

Тож термін «звернення громадян» є узагальнюючим і в п. 1.3 Інструкції використаний контекстно для позначення тих заяв і повідомлень, які містять відомості про вчинені чи підготовлювані злочини або про ознаки злочинного діяння. Останні прямо передбачені статтями 94, 95 КПК України і в широкому розумінні є зверненнями.

До речі, в аналогічному контексті розрізняють терміни «звернення» та «заяви чи повідомлення про злочини» й судові інстанції — ухвала ВСУ від 25 грудня 2007 року, постанова Тернопільського окружного адміністративного суду від 02.03.2009 р., справа №2-а-12032/08.

На підтвердження цієї позиції наведемо також цитату з Рішення Європейського суду з прав людини — справа «Шагін проти України»: «…слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину, та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин (див. рішення у справі «Ісмоїлов та інші проти Росії», п. 166, від 24 квітня 2008 року). Чи порушує заява державної посадової особи принцип презумпції невинуватості — слід визначати в контексті конкретних обставин, за яких було зроблено таку заяву (див. згадане вище рішення у справі Дактараса, п. 43)…».

Наталія КАНАРЬОВА, «Дебет-Кредит»